Мова та діалекти на Слобожанщині: Від козацької вольниці до сучасних викликів
Слобожанщина, історико-культурний регіон на північно-сході України, відома своєю багатою мовною такультурною спадщиною. Цей край, здавна заселений українськими козаками та селянами, а також іншимипереселенцями, став місцем, де збереглися унікальні діалекти та мовні традиції. Проте історія Слобожанщини— це також історія мовних змін та впливів, зокрема політики русифікації, яка суттєво позначилася на мовнійкартині регіону.
Слобожанщина — давній регіон, який входив ще до середньовічної князівської Русі-України. І в нас, як і вЗахідній Європі, було дві мови: народна, наближена до сучасної української мови, та книжна — староболгарська, яку потім використали для створення російської мови. Однією писали, іншою говорили. Так отта, якою говорили, здавна була українською.
У середині 17 століття розмовна мова Слобожанщини зазнала змін через масовий приплив сюди переселенців зПравобережжя — з Київщини. Разом із заснуванням міст і слобід козаки принесли на ці землі й київськийговір. Тому на карті говорів і наріч 1871 року частина Слобожанщини належала до київсько-полтавськогомовного регіону.
Слобожанщина займала території сучасних Харківської, Сумської, Луганської областей України та частиниБєлгородської і Воронезької областей Росії. Важливими центрами Слобожанщини стали такі міста, як Харків, Суми, Острогозьк, Ізюм та інші. Заснування Харківського університету у 1805 році сприяло розвитку освіти такультури в регіоні.
Південь і схід Сумщини близький до харківського наріччя, яке у 19 столітті, попри наше сьогоднішнє уявленняпро зросійщеність цього регіону, було виразно українським. Це мова творів Квітки-Основ'яненка. І якщо мипочитаємо його «Марусю», то побачимо наскільки ця мова близька до сучасної української літературної мови.
У 1897 році на теренах Російської імперії відбувся перший і, як виявилось, останній, всезагальний переписнаселення. Одним із питань була рідна мова. І в наших повітах 91% до 96% опитаних людей своєю мовоювказали українську. Відсоток російської мови на Сумщині коливався від 3 до 7. Найбільше її було вОхтирському повіті — 11%, а 88% — українська.
У містах російської мови було дещо більше, але не значно — до 15%. В них перебувало багато заїжджих купців, акторів, жандармерії, чиновників, освіта була російською та й тодішня панівна верхівка тяжіла до спілкуванняросійською. У Харкові на 1897 рік українською говорили 71% населення, а російською — 21%.
Тоді ж активно проявилася залежність соціального успіху від мовного вибору: ти нікуди не проб'єшся з«мужицькою» мовою, і лише володіючи «панською» російською можна було розраховувати на якісьперспективи. Борис Грінченко, який наприкінці 19 століття вчителював у Нижній Сироватці, пригадував, щоселяни були проти, щоб він вчив їхніх дітей «мужицькою мовою» — вони хотіли, щоб він викладав російською.
Активний розвиток району припав на 60-ті роки 20 століття, коли, з одного боку, почалося будівництво новихзаводів та переоснащення старих: рафінадного, «Хімпрому», імені Фрунзе, «Центроліту» та інших.
З іншого боку — скасували колгоспне кріпацтво, селяни отримали паспорти й можливість змінювати місцепроживання (мова йде про 28 серпня 1974 року, коли радянська влада дозволила колгоспникам отриматипаспорти, — ред.). До міст масово поїхали молоді люди з навколишніх сіл і кількість населення зросла. Звісно, що переважна більшість нових мешканців району говорили українською — її слобожанським варіантом.
Коли цим молодим людям, які, до речі, в селах навчалися українською, прийшов час вчити своїх дітей, практично всі школи вже були переведені на російську. Якщо у 50-х — 60-х співвідношення українських іросійських шкіл було 80% до 20% по всій Україні, то потім українські школи почали масово переводити наросійську. Наприклад, у Сумах до кінця 1980-х залишилося лише дві українські школи. В інститутах так самовикладали лише російською, при працевлаштуванні — теж вимагали російську. Відповідно, діти тих, хтоприїхав до Сум у 60-70-х роках, за десять років максимально русифікувалися.
Тепер же ми маємо ситуацію, коли зовні на нас вже ніхто не тисне і не змушує розмовляти російською, але самізросійщені мешканці тиснуть на тих, хто намагається перейти на українську. Іноді прямо, іноді натяками, інодікосими поглядами вони дають зрозуміти, що це якось неправильно.
Слобожанщина, як прикордонна з росією територія, піддалася сильному впливу русифікації: знищенняможливостей працевлаштування, навчання та просто становища у суспільстві змусило людей переходити наросійську.
Так, в обласних центрах переважає російський говір, але ми хочемо зануритися далі.
Виїжджаючи за межі великих міст, ви точно почуєте суржик — продукт асиміляції російської мови вукраїнську. Чим західніше місто, тим більший відсоток українських слів лунає.
Фонетичною особливістю є закінчення -ть в дієсловах: «Я не хочу робить, гулять, танцювать».
Найчастішою формою суржика є російська мова, яка читається за українськими правилами з вкрапленнямрідних слів. Ось який коментар ми почули від місцевого носія — Івана Назарченка: «Я поняв, шо мені надапереходить на український язик, коли началась война. ».
Про найяскравіші лексичні приклади слобожанськогодіалекту Іван розповідає: «До 6 років я не знав, щоіснує слово «розмовляти», я був впевнений, що«балакать» є основним варіантом. Також, переїхавшидо Києва, часто чув коментарі стосовно таких слів, як«первий» та «вторий». Я ніколи не задумувався, що длякогось це може бути дивно, вбо навіть смішно. Фонетичною особливістю є закінчення -ть в дієсловах: «Я не хочу робить, гулять, танцювать. Для мене цещось особисте, те, що нагадує мені про мій ріднийкрай. Можливо іноді це кумедно, але це моє».
Також, доцент кафедри українознавства Харківського національного університету імені Каразіна розповів нам про формування слобожанського діалекту та його особливості.
"Особливості слобожанського діалекту зумовлені як історією краю, так і його географічним положенням", - зазначив він.
Слобожанський діалект виник унаслідок синтезу північних і середньонаддніпрянських говірок, з деяким впливом південноросійських говорів. Цей процес спричинив спільні риси з сусідніми говірками, роблячи його менш унікальним у порівнянні з іншими діалектами. Одна з характерних особливостей - "акання", що є типовим для говірок, які мають контакт з російськими діалектами. Також притаманні варіації вимови, наприклад, використання звукосполучення "мн" замість "мй" ("помнять" замість "пам'ятають"), а також м'якша вимова шиплячих та "р" у кінці складу.
Редько зазначив, що формування діалекту почалося у XVII столітті, коли на ці землі переселялися люди з різних регіонів України та Московського царства. Такий мікс національностей і говорів призвів до унікальних лінгвістичних особливостей, включаючи специфічну лексику та граматичні форми.
У Харкові, зокрема, мову формували українці, росіяни, німці, поляки та євреї, що вплинуло на різноманітність та багатошаровість мовлення міста. Слова, як "тремпель" чи "ракло", хоча можуть вважатися слобожанськими, відомі також у інших регіональних говірках та навіть жаргоні. Наприклад, "тремпель" згідно з однією з версій походження, може бути німецького походження, що пояснюється історичним присутністю німців у Харкові у минулому.
Таким чином, слобожанський діалект - це результат багатої історії та міжетнічного впливу, що відобразився у мові та способі мовлення людей цього регіону.
Редько висловлює сумнів у тому, наскільки можна визначити, що є "харківськими" словами в сучасному контексті, особливо в інтернеті. Він зауважує, що хоча деякі слова можуть бути пов'язані з Харковом у певному контексті або часі, встановлення точного походження або перших вживань цих слів є складним завданням. Багато слів мають вікову історію і еволюцію, а їхнє вживання може змінюватися з часом та в різних соціокультурних середовищах. Тому визначення того, що можна назвати "харківським" у мові, потребує детального аналізу та великого обсягу текствів, що залишає це питання досить складним і нерозв'язаним на сьогоднішній день.
Текст: Юлія ПАНЧЕНКО